УДК 327

ББК 66.2

ЗОВНІШНІ впливи Антидемократичного ґатунку

На сучасну політику України: концептуальне бачення

Чарських І. Ю.

Тема становлення нового світоустрою стала у 2002-3 рр. загальним місцем міжнародницьких публікацій в пресі та науковій періодиці [1, с.149-158; 11; 12 та ін.] Не помітити, що у системі міжнародних відносин відбуваються серйозні зміни, може лише дуже неуважна або байдужа людина. Але що саме коїться, тобто яким світ є і у що трансформується, яких якостей набуває, та як все це оцінити і що робити у нових обставинах Україні та її мешканцям, які прагнуть добробуту, справедливості й демократії? Ґрунтовних відповідей на ці питання обміль. Сприйняття зрушень і перетворень залишається переважним чином на рівні загальних вражень, що теж, безумовно, є важливим, бо від враження залежить оцінка, яка зумовлює ставлення, реакцію та план дій. Теорія міжнародних відносин, маючи чотири основних функції – описування транскордонних взаємодій, пояснення їх, прогнозування подальшого розвитку та рекомендування зовнішньої політики держав й стилю поведінки інших міжнародних акторів – зараз переважним чином робить наголос на першій з них. Але для українських дослідників час вже переносити акцент на аналітичні складові, бо зволікання з оцінкою світових трансформацій утруднить самовизначення України і організацій її населення, не сприятиме інтенсифікації та якісному покращенню міжнародних зв’язків й контактів країни (а перша має сенс лише за умови другого) і посилить її віддалення від ядра світової системи, що (ре?)формується або переоформлюється.

В цій статті робиться спроба з’ясування характеру впливу корінних змін системи міжнародних відносин на Україну через одну з ключових проблем сучасного політичного життя – глобального розвитку демократії, беручи в цьому сенсі до уваги негативний аспект зовнішніх втручань з боку Заходу з оцінкою їх наслідків по шкалі демократія – не-демократія, до чого раніше у міжнародній публіцистиці епізодично на рівні загального підходу зверталися Ноам Хомський [21; 22; 23] та Ганс-Петер Мартін з Херальдом Шуманном [7], у вітчизняній науковій літературі торкався у своїх публікаціях лише М.Шепелєв [16, с.92-101; 17, с.107-120], а з урахуванням початку війни США і Великобританії проти Іраку та міжнародних зрушень навколо неї ця тема ще не досліджувався.

З точки зору різних парадигм теорії міжнародних відносин те, що відбулося у другій половині 2002 – на початку 2003 рр., має отримати неоднакові оцінки. Розглянемо коротко хоча б основні, найбільш популярні теоретичні підходи, з розмаїття можливих, не вдаючись до огляду основних трудів або цитувань окремих авторів, бо для цього не вистачить обсягу статті, а застосовуючи характерну для кожного з теоретичних напрямків логіку міркувань.

Прихильники політичного реалізму з огляду на процеси та події, що відбуваються, скажуть, що єдина наддержава, будучи найсильнішим актором у системі міжнародних відносин, перемістила основний акцент своєї глобальної політики з редукції моці потенційних наддержав шляхом підтримки штучних центрів сили (геополітичних мінусів) на регіональному рівні (Тайваню проти Китаю, Кореї проти Японії, Великобританії проти ядра ЄС, України проти Росії) до ще більшого нарощування своєї силової переваги та безпосереднього диктату щодо союзників, ігнорування інтересів впливових акторів міжнародної системи як партнерів по переговорах та угодах, залякування тих, хто коливається, жорстокого покарання й знищення непокірних. Намагаючись у такий спосіб увічнити своє панівне положення, США тим самим одночасно створюють йому загрозу через зростання небезпеки утворення з стривожених їх поведінкою повноцінних акторів антиамериканської коаліції, яка, якщо виникне на глобальному рівні, неминуче набуде й воєнно-політичних ознак.

Стаючи на позиції неореалізму в рамках теорії полярності, міжнародну систему, що склалася у 1989/91 – 2001 рр., можна було б охарактеризувати як поліцентрично-гегемоніальну, в якій існував один центр воєнної моці, що безперечно переважав усі інші, але центрів прийняття рішень та контрою за їх виконанням було декілька, незважаючи на політичне лідерство США. Стрижнем глобальної політики цієї країни до 11 вересня 2001 р. було, з точки зору типового неореаліста, зміцнення своєї гегемонії та недопущення формування юніт-вето системи шляхом скорочення арсеналів ядерної зброї (в першу чергу російського), підтримки режиму нерозповсюдження, проштовхування СОЇ та подальшого розвитку  власних збройних сил в інших напрямках. У 2001-3 рр. лідер робить спробу скористатися перевагами своєї позиції та приводом терористичного нападу для перетворення існуючої системи на однополярну. Такі дії пов’язані з посиленням ризиків безпеці усіх акторів міжнародних відносин, в тому числі самих США. Це стосується як короткострокової перспективи “захистно-імперіалістичних” війн з державами-ізгоями, так і середньострокової небезпеки, що випливає з самої системи, яка традиційно карає порушників її стабільності. В останньому пересвідчилися на власному досвіді, наприклад, Німеччина, яка двічі різко посилювала свою міць – на початку ХХ століття і у 30-ті його роки – та була покарана поразками у світових війнах, і “перебудовний” СРСР, який різко послабився, тим самим теж дисбалансуючи систему, яка його покарала поразкою у “холодній війні”, розвалом та стражданнями населення пострадянських осколків.

Прихильники ідеї природного порядку і розповсюдження соціального контракту на суб’єктів міжнародних відносин – ліберальні інтернаціоналісти минулого – навряд чи б вітали зрушення 2002-3 рр., бо побачили б у позиції та діях США небезпеку повернення до “беззаконного стану дикості” через ігнорування урядом цієї країни міжнародних угод, не сприяння зміцненню миру завдяки інтенсифікації торговельних та людських контактів, а намагання досягти своєкорисливих інтересів не природно-ринковими, а силовими засобами, які наслідками своїми матимуть посилення не взаємозалежності в світі, а залежності світу від США, не взаєморозуміння між народами, а посилення взаємних підозр та антиамериканізму, перетворюючи його на всесвітній ідейно-політичний рух.

Натомість неоліберальні інтернаціоналісти, для яких поширення зони демократії (як вони її розуміють) у будь-який засіб тотожньо поширенню зони миру (бо “демократії не воюють між собою”), вітають дії експедиційних корпусів США та Великобританії. З цієї точки зору агресія проти Іраку розглядається як гуманітарна інтервенція з метою зміни тоталітарного саддамівського режиму задля того, щоб він не був загрозою для власного народу й сусідив. Хоча засобом обрана війна, яка з гуманітарною місією має спільного лише те, що загострить гуманітарну катастрофу вже спричинену там дванадцятирічним режимом санкцій, такі витрати вважаються прийнятними задля благої мети. Що ж до сумнівів щодо можливості воєнною силою насадити демократію, представники цього напрямку теоретичної думки можуть послатися на успішний історичний досвід американської воєнної адміністрації в повоєнній Японії, та трьохсторонньої адміністрації у Західній Німеччині. Втілення в життя приблизно того ж самого сценарію (щоправда, значно менш успішне) спостерігаємо у сучасному Афганістані.

На відміну від класичних інтернаціоналістів, ліберальні ідеалісти саму ідею конструювання “Pax Americana” в принципі сприйняли б, бо не вважали мир продуктом природного розвитку міжнародних відносин, а Сполученим Штатам відводили месіанську роль всесвітнього промоутера демократії. Але вони, по-перше, безперечно не підтримали б засоби, до яких вдалася  для цього сучасна Америка, бо вбачали імперіалізм (нехай він нібито “захисний”, “превентивний” або ще який “позитивний”) чи не найважливішою причиною війн, проти яких в принципі виступали, незважаючи на те, що таки уплутали США у першу світову війну, щоправда, з метою покласти край усім війнам. По друге, з точки зору ліберального ідеалізму в світі вже існує механізм, який регулює міжнародну анархію. Це ООН і система її міжнародних установ. Не ігнорування й дискваліфікація цієї системи, до яких вдалися США, а зміцнення й перетворення на світовий уряд – ось магістральний шлях реалізації улюбленої для ліберальних ідеалістів ідеї domestic analogy міжнародних відносин. Сподівання ж на можливість зміцнення безпеки для однієї країни, як це має місце у зв’язку з виходом США з договору по ППО 1972 р., та створення все нових дедалі більш руйнівних видів озброєння – по-третє – є хибною ілюзією, бо безпека може бути тільки колективною, тобто однаковою для всіх. В іншому разі її просто не буде через підозри акторів МВ, які почуваються у меншій безпеці, та їх намагання цей стан речей змінити на кращий для себе, у тому числі й шляхом посилення загроз щодо занадто егоїстичного ревнителя лише безпеки власної.

Неоліберальні ідеалісти значно менш позитивно поставляться до глобалізації та глобалізаторських зусиль США, ніж інтернаціоналісти. За їхньою думкою, не Вашингтон, а глобальні соціальні рухи сучасності мають перебирати на себе функції прийняття рішень у процесі мондіалізації світу. У протилежному випадку буде відбуватися не бажана демократизація світової політики, а наступ глобального тоталітаризму.

Ліберальні інституціоналісти Європи часів Жана Моне [7; 34] та Ернста Хааса [25; 26, p.283-317; 27, p.3-42], безперечно, засудили б курс сучасної американської адміністрації на фактичне силове захоплення й перерозподіл джерел та шляхів транспортування вуглеводної сировини, бо це суперечить ідеї раміфікації, тобто узгодженого розповсюдження взаємовигідного співробітництва на все більшу кількість галузей й секторів економіки, політики та культури демократичних країн.

Американським транснаціоналістам (плюралістам) минулого, які першими з теоретиків міжнародних відносин левову частку своєї уваги почали приділяти недержавним акторам, перш за все – транснаціональним корпораціям, було б важко утриматися від схвалення дій адміністрації Буша-юніора по затвердженню у будь-який засіб панівної ролі американських нафтових ТНК на світовому ринкові енергоносіїв. Вони б у цьому побачили доказ своєї тези про дедалі більше підпорядкування не тільки слабких держав, але й наддержави інтересам великого приватного транснаціонального бізнесу. „Антитерористична кампанія” 2002 – 2003 рр. цілком логічно вписується у схему транснаціоналістів як (перефразуючи відомий заголовок Бенджаміна Барбера [18]) “МакУорлд проти Джихаду”. Для того, щоб залишитися в рамках інституціалізму, при цьому достатньо вказати на тенденцію заміни на лідерських позиціях у світовому політичному процесі однієї групи інституцій (оонівських) на іншу групу – американські ТНК та міжнародні установи, які від них залежать значно більше, ніж оонівські,  і де у процесі прийняття рішення якщо й відбувається голосування, то не за принципом “один учасник – один голос”, а за схемою “один долар – один голос”.

Стаючи на теоретичну платформу неоліберальних інституціоналістів, маємо радіти розповсюдженню такого явища, як міжнародні режими, але засмучуватися тому фактові, що головна держава світу не вважає за необхідне їх дотримуватися, якщо це їй невигідно. Втім, в останньому можна вбачати доказ до тези сучасних інституціоналістів про збереження ролі держави як принципового актора міжнародних відносин. Що мало б насторожити прихильників “Гарвардської школи”, так це намагання світового гегемона трансформувати (причому дуже реалістичними засобами) на ліберальний кшталт не тільки і не стільки менталітети, скільки самий світоустрій. Бо, все ж таки, нормативна складова світобачення в неоліберальних інституціоналістів послаблена на користь регуляторних підходів.

Огляд оцінок поточного стану речей у міжнародних відносинах навіть з позицій, які традиційно притаманні Західній політичній думці, що нею живиться зовнішньополітична практика найбільш розвинутих країн світу, дає в цілому більш негативну, ніж позитивну рефлексію. Що ж вже казати про марксизм, неомарксизм, критицизм – парадигми, адепти яких традиційно піддавали нищівній критиці гегемонізм та імперіалізм США, егоїзм та експлуататорську сутність країн “золотого мільярду”, хижацьку природу транснаціональних корпорацій?!

Не завжди легко обрати доречну парадигму, так само як не завжди одна й та сама теорія переконливо пояснює усю безліч ситуацій чи тенденцій у міжнародних відносинах. Скажімо, якщо більшість колізій “холодної війни” переконливіше за всього пояснювалися в рамках традиції політичного реалізму чи геополітики, то ситуацію після її закінчення легше було тлумачити з позицій якої-небудь з численних неоліберальних варіацій, що й зумовлювало теоретичну орієнтацію мейнстріму науки про міжнародні відносини у відповідний час. З мейнстрімом завжди співіснували і змагалися альтернативні підходи, що не обов’язково означало нездоланну розбіжність між конкуруючими парадигмами і неможливість їх сполучення при поясненні певних випадків, позицій чи тенденцій.

Щодо нашої попередньої оцінки сучасного світового політичного процесу, то поки що підтверджуються висновки школи світ-системного аналізу про можливість різних результатів очевидної для всіх кризи глобальної системи. Вона почала призводити до встановлення світопорядку, який може бути значно гіршим, ніж той несправедливий та експлуататорський світоустрій, який існував до цього. Вимальовується навіть не нове видання рабовласницької демократії, в якій вільних громадян не так легко було підкупляти та маніпулювати ними, бо не було ще таких величезних матеріально-фінансових ресурсів та потужних засобів масового впливу, як сьогодні. Складається демократія для власників контрольних пакетів корпорацій.

З початком другої війни в Іраку стає очевидним, що через гіпердержаву (тобто воєнно-політичний механізм США), яку вони створили й привласнили, найняли й приватизували, американські ТНК приступили до здійснення і охорони глобалізації за найбільш цинічним варіантом/сценарієм. Для прискорення глобалізації та вирішення проблем, які важко піддаються розв’язанню, на озброєння взято принцип “якщо ти сильніший – бий!”

З приводу методів здійснення глобалізації намітився розкол у центрі світової системи – між США та франко-германським ядром Європейського Союзу. Цей розкол чреватий небезпекою створення кількох світ-систем, принаймні одна з яких на чолі з США має усі дані для розвитку в імперію, а інша – з ядром у вигляді старих членів Євросоюзу – у нову світ-економіку.

Антиамериканізм був характерною рисою будь-якого народу світу протягом другої половини ХХ століття. І це цілком природне почуття, яке має підґрунтям заздрість та роздратування по відношенню до сильнішого, більш удачливого й заможного, який до того ж вважається не дуже розумним, але намагається повчати й диктувати. Не була виключенням і Західна Європа, преса якої була багатим джерелом кілких висловів на адресу “старшого брата” по Атлантичному альянсу. Але на початку ХХІ століття навіть проамериканські колись ЗМІ в Європі на кшталт Бі-Бі-Сі, згідно із спостереженням Джеральда Бейкера з “Файненшл Тамс”, “рідко втрачають нагоду увічнити будь-який негативний стереотип щодо Америки та її сучасного уряду”. Ворожість стала обопільною, бо останніми роками ступила на інший бік Атлантики і втілюється у вислови глибокої недовіри та презирства до Європи з правого крила політичного спектру США і, як вказує Ричард Ламберт у березневому номері “Форін Афферс”, навіть помірковані публікації передають суміш роздратування і приголомшеності, зображуючи Європу як “групу непристосованих й ексцентричних націй з неблагополучним минулим та сумнівним майбутнім” [29].

На користь того, що розкол ядра сучасної (за термінологією І.Валлерстайна) світ-ситеми цілком можливий, свідчить загострення економічних протиріч, яке проявилося з боку США у намаганні послабити євро, в тому числі і перш за все своїми воєнними акціями по сусідству з Євросоюзом, побоюванні зникнення нафтодоларів та появи нафтоєвро, намаганні усунути європейські корпорації з ринку іракської нафти, підтримці розширення Євросоюзу для запобігання його консолідації, ускладнення прийняття рішень, а значить –  унеможливлення перетворення його на справжню наддержаву.

З іншого боку, Західна Європа вже вбачає у Сполучених Штатах не патрона а суперника. Причини цього відомі: спільного ворога, який об’єднував їх понад сорок років, вже давно немає, а проти нових викликів американо-західноєвропейський альянс виявляється неефективним. ЄС більше залежить від зовнішнього світу і має на чверть більший зовнішньоторговельний оберт. Як погоджуються дослідники [13, с.209-210; 19, p.20], на відміну від американського глобалістського світобачення європейський підхід має більш регіональне забарвлення; Європа діє на міжнародній арені через міжнародні організації, на відміну від США, які схильні до односторонніх дій, в тому числі воєнних, що європейці дуже не схвалюють.

Здавалося б від розколу та протистояння сторони Атлантики може врятувати лише фальстарт Китаю як наддержави, на що сподівань мало, бо сучасне китайське керівництво поводиться в цих питаннях надзвичайно обережно.

Тому й не випадково, що головною метою спільної зовнішньої політики ЄС (Common Foreign and Security Policy) вважається протидія гегемонії США, а не ті п’ять завдань, що вказані в Амстердамській угоді, хоча принаймні два з них – гарантувати захист спільних цінностей та принципів і розвивати та консолідувати демократію – могли б стати підставою для ускладнення розриву між ЄС та США, бо передбачають спільну для них надзадачу інтегрування Центрально-Східної Європи до цивілізації Західної демократії.

Розповсюдження демократії є якщо не стрижнем то фасадом сучасного світового політичного процесу. З огляду на важливість проблеми про- та антидемократичних впливів з боку Заходу, розглянемо їх більш детально на прикладі України.

Влучно помічено, що до країн Центральної Європи на початку XIX століття демократія разом з наполеонівськими солдатами прийшла як визволитель, а пішла з них як ворог, бо поводила себе як загарбник. Така компрометація мала одним з наслідків філософське творіння Г.Гегеля, яке цілком підходить як ідейне обґрунтування авторитаризму. Чи не наступає "світова демократія" сьогодні на ті ж самі граблі?

І без помилок та негативних проявів в сучасній політиці Заходу щодо України, середовище для усвідомлення демократії тут є доволі суперечливим. Всупереч теорії початкова стадія суспільного транзиту (лібералізація та запровадження формально демократичних інституцій) випереджала та продовжує випереджати поширення і утвердження демократичних уподобань. Демократія сприймається часто-густо як виключно західна ідея. Критична маса нової політичної культури, громадянського суспільства формується дуже повільно. Виявляється також, що демократія – не така проста річ, щоб нею оперувати, в ній жити та діяти. Треба багато знати і розуміти: як демократія повинна бути влаштована, яким є коло інституційних повноважень та структура посад, як система повинна працювати в теорії, і як вона працює на практиці. Треба прикласти чималі зусилля, щоб засвоїти цей великий обсяг знань та вміти ними скористатися, відстоюючи свої інтереси.

Справа ускладнюється тим, що, по-перше, знання того у концентрованому вигляді ніде узяти, бо, скажімо, спеціального підручника до недавнього часу не було. От і відкладалося у масовій свідомості: „ідея чужа, механізм складний, працює погано”. До того ж, – по друге, – роз’яснити на словах, що таке демократія і як вона працює в теорії, ще недостатньо, щоб такі відомості засвоювалися, тим більше трансформувалися у навички. Це є можливим лише за умов, коли навколишня практика не буде антидемократичною, коли ті, хто навчається теорії демократії, могли б брати участь у дійсно демократичних заходах у реальному повсякденному житті. Реально демократичну практику недемократично налаштовані або виховані індивіди створити не в змозі.

Як подолати це замкнене коло? В сучасній політології в якості рецепта іноді згадується т.зв. “демократичний диктатор”. Ми скажемо по-іншому: моральне лідерство, про яке для України в сучасних умовах, на жаль, годі й говорити. Але ілюстрацію потреби в такому явищі маємо на прикладі Росії, де В.Путіна з його сумнівним минулим та непереконливими зовнішніми даними саме прагнення людей мати чесного президента, який може змінити стан речей на кращий, піднесло на п’єдестал височенного рейтингу.