За підрахунками NEIS*, у 1989 р., коли закінчилася "холодна війна", 53,4% імпорту США з країн "третього світу" припадало на демократичні країни (тобто більше половини, якщо не враховувати нафту). Усі експертні організації твердять, що зараз в світі існує більше демократій, ніж було наприкінці 80-х рр. Але, за тією ж методикою підрахунку, на демократії "третього світу" припадає лише третина (34,9%) імпорту в США з країн "третього світу". "Ми не можемо стверджувати, що американський бізнес віддає абсолютну перевагу авторитарним країнам, – пише виконавчий директор NEIS Д.Джезап (D.Jessup). – Навряд чи питання, демократія, – чи не-демократія? – повстає в свідомості бізнесмена, коли він приймає рішення про вкладання грошей. Але, може це є підсвідомий вибір", – робить висновок цей аналітик. Тобто, американські бізнесмени, на його погляд, цілком ймовірно, є підсвідомими антидемократами! Ми знаходимо підтвердження цієї гіпотези у висловлюваннях самих представників великого бізнесу: "Демократія є бажаною формою правління, але це – не обов'язково найбільш ефективна форма управління" (Р.Левен з J.P.Morgan). Т.Палей (T.Palley), інший аналітик NEIS, відкоментував цей вислів як аморальний, але ж мораль і прибуток не можуть мирно співіснувати [цит. за: 30], – каже він на закінчення.

Для нас тут вже нема нічого нового ані в теорії, ані у повсякденні. Але в масовій свідомості до того ж відкладається: якщо про це було добре відомо з самого початку, нащо ж було базікати про відновлення справедливості та високу мораль демократії західного типу? Відчуття обманутості формує в масовій свідомості претензії на адресу "глобальної демократії" взагалі, української демократизації зокрема. Наші інтелектуали в більшості своїй налаштовані проти української модифікації квазі-демократії, де домінують "олігархи", моральні чесноти розлучені з успіхом, компетентність – з владою. Світова демократія для рядового спостерігача з'являється чи то у вигляді американського президента в розпалі секс-скандалу, чи то уособлюється в постаті занадто вимогливого директора МВФ, який наполягає на згортанні соціальних програм захисту населення, дерегуляції добувного та транспортного секторів, подальшого скорочення витрат на медицину та освіту. Своєю поведінкою на міжнародній арені після приходу у Білий дім республіканської адміністрації Буша-молодшого США, які постійно претендували на те, щоб бути взірцем демократії, дали всьому світові цілу низку цинічних та болючих уроків антидемократії.

В літературі слушно вказується на недалекоглядність адміністрації Дж.Буша- старшого щодо перспектив існування СРСР [6, с.86-87]. Пояснюють це сліпим слідуванням за певною ідеологією. В повоєнні десятиліття аналітики на Заході мовляв здебільшого не стільки ініціювали ті чи інші напрями поведінки своїх держав, скільки пояснювали, виправдовували і всіляко аргументували вже обраний ними курс. На наш погляд, справа не стільки в тім, що їх позиція була ідеологічно обумовлена, бо це цілком природно для міжнародних відносин, скільки в існуванні досить великого розриву між привабливою ідеологією і фактичною поведінкою. Пропагандистські пояснення і виправдання не були, а в деяких випадках, як це було з бомбардуваннями Югославії, чи другим нападом на Ірак, не могли бути вдалими і ґрунтовними, що справляло враження фарисейства й демагогії. Тому й стійка недовіра нашого населення не тільки до радянської і пострадянської внутрішньої, а й до західної зовнішньої пропаганди.

Велике значення має нерівність України як учасника системи міжнародних відносин. При чому наявною є неадекватність констатацій з боку українських владних структур щодо своїх зовнішньополітичних успіхів. Фахівці вказують на скорочення реальної політичної присутності України в Європі і навіть в зоні СНД, її незначний вплив на вирішення принципових питань міжнародної політики [див: 3; 4; 5]. Про наміри впливати на внутрішній розвиток України відверто говорять і Дж.Сорос [37], і у МВФ, і у країнах "великої вісімки", нібито втручання у внутрішні справи випливає з міжнародного права. Чим більше Захід опиняється утягнутим в організацію політичного та економічного життя в Україні, тим менше владні структури взагалі можуть бути відповідальними перед населенням країни. Тим самим унеможливлюється зв’язок (якого, до того ж ще ніколи й не було) між урядом та народом, тобто основна норма усіх сучасних форм представницької демократії. І це є проявом дуже важливого, якщо не сказати – фундаментального, протиріччя ідеології ліберального глобалізму. Conditionality як головний засіб неоліберального проекту демократизації світу входить у супереч з принципами демократії. Про це слід пам’ятати, зважаючи на проголошені у 2002 р. владою в Україні конкретні строки приєднання до ЕС (2004 – асоційоване членство, 2010 – вступ до організації). Результати опитувань 2000-2001 рр., проведених соціологічною службою УЦЕПД ім.О.Разумкова, свідчать про те, що перспектива наближення ЄС до кордонів України сприймається населенням стримано-позитивно. Опитані усвідомлюють значне економічне відставання, що стримує українську євроінтеграцію. Хоча більшість респондентів (66%) переконана в необхідності вступу до ЄС протягом найближчих 5-10 років [10], не менша більшість впевнена, що Україні це не вдасться через негаразди в економіці та низький рівень життя. При цьому про відповідність рівня демократизму українського суспільства політичній низці Копенгагенських критеріїв*** взагалі ніхто, в тому числі й організатори опитувань, не згадували. Але на них постійно посилаються представники ЄС, в тому числі в першій половині 2003 р. це постійно робив Романо Проді, обґрунтовуючи своє небажання вести конкретні розмови з Україною про будь-які строки її приєднання до союзу.

Слід враховувати, що під прапором демократії протягом другої половини ХХ століття неодноразово відбувалося грубе втручання у внутрішні справи суверенних держав, що призводило до встановлення диктаторських режимів на кшталт піночетівського у Чилі. Це явище Р.Фальк називає „геополітичним привласненням демократії”[24]. Воно ґрунтовно засуджувалося у радянській контрпропаганді, і це відклалося у масовій свідомості. Під гаслами демократії неодноразово загрожували Радянському Союзу під час „холодної війни”, і це назавжди залишилося в історичній пам’яті тієї значної групи людей, які продовжують себе відчувати часткою колишньої наддержави. Крім того, певна частина українського суспільства вважає своє суспільство в цілому таким, яке, хоча й потрапило зараз у скрутне становище, є інтелектуально розвиненішим та більш схильним до моральних чеснот, ніж, скажімо, американське. І вона не визнає за американцями права місіонерствувати та повчати нас демократії. Останнє дещо нагадує позицію, яка була висловлена Президентом України під час виборчої кампанії-2002, про що мова піде далі, але підстави для такої позиції значно глибші та ґрунтовніші, ніж у того, хто її оприлюднив, – і, зауважимо, не дуже вдало.

В Україні зростає прошарок тих, хто має негативний досвід контактів з Заходом – підприємці, які спробували проникнути на західний ринок і розорилися, колективи підприємств, які постраждали від несподіваних і несправедливих митних обмежень на імпорт їх продукції та антидемпінгових розслідувань, приватні особи, до яких на Заході поставилися як до людей другого сорту, а часто-густо – зовсім як не до людей. Стосовно останнього, лише за офіційною статистикою, більш як десяти тисячам українців щорічно консульські служби України допомагають повернутися на батьківщину. Це люди, які потрапили в біду за кордоном [14]. В основному – це жінки-емігранти, що впізнали весь жах безправ’я і знущань в системі західної секс-індустрії і які після цього розмови про західну демократію не можуть сприймати інакше, як лицемірство і блюзнірство.

Навряд чи відповідає вимогам декларованого на всіх рівнях переходу до багатополюсної системи міжнародних відносин, або системи "демократичного миру" таке становище, коли світ залишається поділеним на дуже багатих і дуже бідних, таких, кому диктують норми поведінки, і тих, хто і далі збирається їх диктувати. Легко зрозуміти, що народу України не можуть сподобатися ані бундючність сили, ані ті правила гри в світовій системі, які є нав'язаними, і ним не обиралися. Демократія і ринкова економіка – це, окрім всього іншого, ще й система глобальної конкуренції. Залежність, що зростає від Заходу і Росії, втрата позицій в міжнародному розподілі праці, відставання від загальноєвропейських процесів – все це характеризує Україну як таку, що заздалегідь програє. Можна не полюбляти відносини всередині команди, але, коли відчуваєш її своєю і усвідомлюєш, що вона не може виграти за правилами, які склалися, то навряд чи будеш радіти від тих правил, до того ж ще й продиктованих. Значна частина людей в нас незадоволена підпорядкованим становищем їх країни в системі світового господарства, або, як висловлюються антиглобалісти, у „глобальному феодалізмі нової економіки”.

Коли ж в Україні наставали вибори, то їх результат, – а він до 2002 р. задовольняв Захід, – подавався у зарубіжних ЗМІ як наслідок вільного, відкритого, демократичного змагання. Якщо населення країни з середини бачило, що вибори не були чистими, то створювалося протиставлення демократії і чесності. Обстоювання пріоритетності прозахідного вектору зовнішньої політики на виборах внаслідок "проросійськості" основного електорату і орієнтації головних конкурентів боротьби за владні посади саме на широку масу виборців, залишалося до появи у „великій політиці” В.Ющенка прерогативою низькорейтингових рухівських представників, що теж не сприяло піднесенню популярності глобальної демократії. (Той же самий ефект справляє висвітлення в ЗМІ позиції З.Бжезинського [2, с.24-28], який найбільш рішуче з антиросійських позицій відстоює необхідність інтеграції України в натовські структури і "західну демократичну спільноту". З давніх радянських часів у вітчизняних мас-медіа склався стійкий негативний імідж цього політика і політолога. Інерція його сприйняття у масовій свідомості теж спрацьовує як зовнішній чинник антидемократичних настроїв). Коли ж перемога блоку Ющенка протягом останніх виборчих перегонів виявилася доволі умовною, не такою переконливою, як розраховували його симпатики на Заході, перш за все у США, то одразу з’явилася велика кількість негативних відзивів у західних ЗМІ щодо адміністративного тиску, нерівного доступу учасників виборчих перегонів до українських газет і особливо телеканалів, підтасувань у виборчих комісіях тощо [20; 32; 35]. Виникає питання, чому ж тоді західні мас-медіа, які у 2002 р. так занепокоїлися з приводу нерівності й недемократичності, не тривожилися, коли на попередніх виборах використання адмінресурсу було таким же безсоромним? Закрадаються сумніви відносно гармонії демократизму та об’єктивності.

У підконтрольних владі ЗМІ чітко простежується лінія на висвітлення (і навіть викриття) антидемократизму сучасного політичного режиму в Білорусі. В порівнянні з владою Лукашенка, а особливо з тим, як вона в нас подається, політичні стосунки в Україні легше видавати за нібито демократичні. Але заслуговує на увагу такий нюанс. Значна частина населення України налаштована проросійськи. "Недемократична" Білорусь йде на тісніший союз з Росією. "Демократична" Україна – ні. "Може демократія стоїть на заваді?" – розмірковує такий собі не дуже обізнаний пересічний громадянин. Для певної (і дуже значної!) частини електорату такий висновок прямо випливає внаслідок зусиль пропрезидентських газет та телеканалів, які призупинили антиросійську пропаганду лише наприкінці 2001 р. Зробивши це, почали розігрувати антизахідну карту. На центральних телеканалах широку можливість для антиамериканських висловлювань отримала Н.Вітренко. Номінальний лідер „партії влади” В.Литвин і сам Президент неодноразово заявляли про те, що вони вже виросли „з коротких штанішок” (тобто штанців. – І.Ч.), і їх (а в іншому контексті – Україну) не треба вже вчити демократії і тому, як організовувати вибори, натякаючи на казус затримки проголошення результатів останніх президентських виборів у США. Як наслідок, суспільство отримало ще один опорний сигнал антидемократизму у масовій свідомості.

З точки зору інтелектуалів, критика американської демократії як не-демократії може бути значно більш серйозною, ніж закид з процедурного, певною мірою – технічного, – питання, як це робили Президент Кучма та його прибічники під час українських парламентських перегонів-2002, але поглиблювати антиамериканську критику означало для влади самій дещо підставлятися під удар. Справа в тому, що, як відомо, чим більше грошей у передвиборчій кампанії, тим менше у ній демократії. А ніде в світі на передвиборчі перегони не витрачається грошей більше, ніж у Сполучених Штатах. Великі гроші (тобто великий бізнес) можуть купляти для себе політиків і цілі партії, і вони це роблять. Політика в такому разі стає сферою бізнесу. Завдання бізнесової діяльності – не опікування про демократію, а здобуття прибутку. У сучасному бізнесі головують корпорації. Чи збагне комусь на думку говорити про демократичні стосунки у середині капіталістичної фірми? Чому ж хтось хоче переконати нас, що зовні корпорації, в тому числі і перш за все ТНК, для неї головне не пожива, а демократія? Чи не слід продовжити Д.Джезапа у тому плані, що велика частка західних бізнесменів – не тільки „підсвідомі”, але й свідомі антидемократи?

Якщо не враховувати побляклий бренд “взірця демократії”, а відноситися до США як то того, чим вони є фактично – наддержаві на службі американських ТНК, то, з огляду на воєнні дії США та їх союзників проти Іраку в обхід ООН, слід констатувати не тільки набуття інтелектуальними винаходами лібералістів-глобалізаторів імперативної жорсткості політичного реалізму, але й обрання керівництвом країни-світового гегемону найнедемократичнішого шляху затвердження нового світопорядку у якості Pax Americana.

Демократія – це, окрім всього іншого, ще й повага до процедури, яку в рамках ООН було грубо проігноровано ініціаторами антиіракської воєнної агресії. Засобами затвердження нового світоустрою обрано грубу силу проти непокірних, залякування тих, хто не визначився, викручування рук власним союзникам, підрив економічних позицій  конкурентів воєнними акціями поблизу їх кордонів. Люди все це бачать, відчувають і не погоджуються. Всі інтерактивні опитування на початку другої антиіракської війни показали, що більш як 4/5 українців бажали б воєнної перемоги Іраку і значно менш ніж 1/5 вболівало за воєнну перемогу Америки. Може це ще й не означає, що, обираючи між демократією і диктатурою, пересічний українець схиляється до останньої, бо Ірак розглядається в даному контексті не як приклад авторитаризму чи тоталітаризму, а як жертва агресії. Тобто мова йде про підтримку справедливості проти... демократії, з якою по інерції ще продовжують часто-густо асоціюватися США та Британія в масовій свідомості. І це означає, що, поставлені в умови штучного вибору між демократією та справедливістю, люди однозначно стають на бік справедливості і законності проти “демократії” по-американськи. Але все це не може не спричинити мішанини у і без того недостатньо чітко орієнтовані щодо демократії українські уподобання.

Протиріччя між економічною лібералізацією, яку нерідко видають за економічну демократизацію, та інтересами народу, тобто сукупністю пересічних громадян певної країни, очевидні. На них неодноразово вказували фахівці різних країн. Наведемо характерне міркування, цікаве у даному випадку тим, що автор його – аргентинський дипломат, а висловлено воно було за часів відносного економічного процвітання, коли ще нібито нічого не передвіщало його країні економічного краху-2002. „Уявіть собі гіпотетичний приклад. Якщо уряд „А” проголосить, що він буде віддавати пріоритет державним витратам на освіту, охорону здоров’я та соціальний захист і всілякі інші добрі новини для громадян, то ринки відреагують прохолодно, якщо не негативно. І навпаки, якщо уряд „В” уріже державні витрати на соціальний захист, підвищить податки з фізичних осіб, що буде замахом на рівень споживання, та зменшить податковий тиск на прибутки фірм, ринки напевно зустрінуть це з ентузіазмом, у той час, як громадяни будуть усвідомлювати, що попереду на них чекають тяжкі часи”[33].

Цікаво порівняти структуру суспільства у відношенні до зовнішньої політики у Сполучених Штатах і в Україні. Американське суспільство структуроване за цією ознакою як піраміда з невеликою пропорцією людей, які впливають на зовнішню політику. Це так звані Policy Influentials – ті, хто обізнаний у міжнародних відносинах, розуміє, що там до чого і має доступ до політиків, які приймають рішення. Останні, безумовно, стоять на самому верху, але вони – складова частина цього кола Policy Influentials, з нього виходять, з ними постійно спілкуються. Колеги-професори з Коледж Парк та Анаполіса (Мериленд), Лоуренса (Канзас) та Колумбійського університету (Нью-Йорк) вказують на постійність та інтенсивність такого спілкування. Генрі Кісінджер, Збігнев Бжезинський, Строуб Телбот, Мадлен Олбрайт, Кондоліза Райс – найхарактерніші представники цієї спільноти. За твердженням дослідників американської зовнішньої політики Ч.Кеглі та Є.Віткоффа, Policy Influentials становлять 2% американського суспільства. Нижче в цій піраміді стоїть Attentive Public – „уважна публіка”, яка становить 5-10%. Це люди, які обізнані у міжнародних відносинах, в цілому розуміють, що до чого, але не мають доступу до тих, хто приймає рішення. І ще нижче – Mass Public, тобто решта маса (90%) населення [28, p.283].

В Україні співвідношення між байдужими масами та Attentive Public дещо інше. Остання становить в нас приблизно від 1/4 до 1/3 населення. Такий висновок ми робимо з огляду на дані опитування, проведене у лютому 2002 р. УЦЕПД ім.О.Разумкова, коли було встановлено, що для більшості громадян України (65,7%) зовнішньополітичні орієнтації партій та блоків будуть мати певне значення під час голосування 31 березня 2002 р., а для п’ятої частини (19,4%) ці орієнтації будуть мати визначальне значення [9]. Але дуже важлива страта Policy Influentials в нашій країні зовсім непомітна. Не можна казати, що вона відсутня зовсім. Напевно, вона є, але хто туди входить, окрім посадовців МЗС і президентської адміністрації, сказати неможливо. Принаймні люди, які викладають „Міжнародні відносини і зовнішню політику”, „Теорію МВ” та „Міжнародну інформацію” в національному університеті майбутнім спеціалістам з міжнародних відносин, – цього не знають і/або не мають доступу до тих, хто приймає рішення. Влада вважає, що це їй не потрібно. Це пояснюється якістю цієї влади, що є реінкарнацією радянського провінційного чиновництва, для якого суверенізація України – не принцип, а засіб, такий собі вдалий бюрократичний маневр, що приніс казкові адміністративні та фінансові дивіденди. Будь-які доктринальні, чи то ідеологічні настанови в такому випадку – речі абсолютно другорядні, а то й зовсім ефемерні, і завжди підпорядковані не інтересам держави чи її народу, а завданню самозбереження самої влади, тих хто при ній [Див. докладніше: 15, с.299-306]. Саме з цієї головної для себе мети виходить сучасна українська влада, маневруючи між США, Росією та ЄС, то проголошуючи „європейський вибір”, то удаючись до антизахідної риторики, особливо напередодні виборів.

Що все це означає? Що рішення приймаються у вакуумі, тобто без впливу сформованого й структурованого інтелектуального середовища. Це збільшує ризик обрання неоптимального для суспільства рішення. При чому, – на фоні відносно більшої в нашій країні вимогливості до якості зовнішньополітичного рішення через наявність ширшого, ніж у тих же США, прошарку політизованої „уважної публіки”. Характерний приклад пов’язаний з прийняттям Президентом і Верховною Радою рішення про відрядження українського батальйону хімічного захисту до Кувейту у той час, як 77,5% населення було проти цього і лише 8,8% такий захід схвалювали.  В цьому випадку фактично йшлося про побічну підтримку Україною воєнної акції США проти Іраку, здійснену всупереч ООН, міжнародному праву і світовій суспільній думці. 90,5% населення України не підтримувало американсько-британську операцію, 77,2% вважало, що такі дії треба засудити і лише 2,1% – підтримати (За даними опитування, проведеного у березні 2002 р. УЦЕПД ім.О.Разумкова. Див: Дзеркало тижня. – 2003. – 22 березня. – С.4.).  Для спостерігачів було очевидним, що Л.Кучма йде на надання молодим громадянам України можливості ризикувати своїм життям не задля відновлення справедливості та демократії в Іраку, чи інтересів своєї країни, а  для того, щоб, якщо не отримати прихильність Америки, то хоча б послабити її неприязнь до власної особи після так званого “кольчужного скандалу”. Депутати ж стосовно надіслання українських воєнних до зони воєнних дій висловлювалися негативно напередодні голосування і несподівано великою більшістю голосів непопулярне рішення ухвалили. При чому, йдеться про одних і тих самих депутатів, які публічно висловилися “проти”, а проголосували “за”, незважаючи на оцінки експертів і настрої своїх виборців!

Зовнішньополітичний курс України не може не бути суперечливим внаслідок об’єктивних обставин (зовнішня економічна залежність, перш за все енергетична та фінансова, протилежність регіональних тяжінь та пристрастей). Але обставини суцільної непрозорості та якість процесу обрання цього курсу не може викликати задоволення. Звичайно, йдеться про процес внутрішній, але стосується він справ зовнішніх, і згаданий антидемократизм теж нерідко асоціюється з чимось зовнішнім.

Нашим щирим друзям на Заході, які дійсно прагнуть допомогти Україні, слід враховувати у своїй діяльності те, що зовнішньополітичні чинники антидемократичних настроїв в українській масовій свідомості діють постійно, і для їх послаблення необхідно регулярно піддавати критиці тих західних політиків, які некомпетентні в українських справах і поводять себе на кшталт слона у посудній крамничці, а також ті корпорації, які не хочуть знати нічого окрім сум своїх прибутків.

Але ключ до подолання чинників, про які йшлося, лежить перш за все у площині внутрішнього розвитку країни, якій конче необхідна розбудова власного не формально- декоративного, а реального й потужного громадянського суспільства, в осередках якого люди будуть мати змогу отримати практику демократичних стосунків. Створивши свої власні організації, вони отримають важелі, за допомогою яких будуть в змозі впливати на владу і врешті-решт приборкати її егоїстичні устремління та примусити її бути відповідальною перед виборцями, враховувати їх інтереси й пропозиції під час прийняття рішень. На вчасне коректування зовнішньополітичного курсу має впливати власне експертне співтовариство (epistemic community). Тільки участь у демократичних процесах на практиці може допомогти масам позбавитися сприймання демократії як чогось нав’язаного ззовні.

З відчуттям і станом нерівності України як учасника міжнародних відносин слід боротися, застосовуючи ті дипломатичні резерви більш активної зовнішньої політики, які відкриваються у зв’язку з розширенням ЄС на фоні глобалізації. Євросоюзу прийдеться активізувати стосунки з Китаєм та мусульманським світом, в тому числі країнами Середньої Азії. Україна у першому випадку – завдяки своїй промисловості та інтелектуальному потенціалу, а в другому – завдяки географічному розташуванню, – могла б бути добрим посередником. Коли в тобі є потреба, то це означає, що від тебе якимось-то чином залежать. Поки що залежність притаманна практично лише Україні. Треба домагатися взаємозалежності, і посередництво є гідним напрямком діяльності поряд з розширенням торговельно-економічного співробітництва (щоправда, на цьому шляху, за слушним спостереженням О.Дергачова, Україна має серйозних конкурентів – Росію та Туреччину).

Діалектика ж взаємин України з ЄС, з огляду на згадувані вище Копенгагенські критерії, полягає у тому, що євроінтеграція нашої країни стане можливою лише за умови, що вона буде вже не потрібною як важіль покрашення життя, бо життя це буде (у тому випадку, якщо і коли Україна буде відповідати цим критеріям) і без того з економічного боку заможним, з соціального – більш-менш справедливим та безпечним, а з політичного – демократичним. Ось і виходить, що членство у ЕС – це не засіб подолання бід, а приз за те, що головні найбільш болючі суспільні негаразди переможені. Переможені самим суспільством країни. Для цього суспільству потрібна перемога над собою і приборкання влади у власній державі.

Якщо ж ставитися до євроїнтеграції як засобу покращення життя в Україні (підвищення життєвого рівня, вдосконалення державного менеджменту, розвиток громадянського суспільства, перехід врешті решт до правової держави), то треба тісніше співпрацювати зі Сполученими Штатами, інтереси яких повністю співпадають з інтересами України щодо вступу її в ЄС, бо це значно ефективніше сприятиме стратегічно бажаному для США віддаленню перспективи  консолідації Євросоюзу, ніж прийняття дюжини сьогоднішніх абітурієнтів-неофітів.