Феномен «прикріплених журналістів» на іракській війні як новий фасон намордника для мас-медіа [ч.II]

Чарських І.Ю., Прибиткова-Барсукова Л.О.

25 березня 2003 року двоє ізраїльських та двоє португальських журналістів були затримані американськими військовими та звинувачені у шпигунстві. На протязі 36 годин їх тримали без їжі, двох з них побили, один журналіст отримав переломи. Врешті-решт вони були вислані з Іраку [[i]].

8 квітня 2003 року  в Багдаді в результаті попадання ракети в офіс телеканалу «Аль-Джазіра» був вбитий кореспондент Тарік Айуб. Крім того, поранення отримав оператор. Кореспондент «Аль-Джазіри» в Багдаді Маджед Абдель Хаді назвав бомбардування і смерть Айуба «злочином»: «Ми стали мішенню, тому що американці не хочуть, щоб світ бачив, які злочини вони коять по відношенню до іракського народу»[[ii]]. Вдова журналіста звернулась до суду Брюсселя, висунувши проти американського генералу Томмі Френкса звинувачення у військовому злочині.

Практично одразу після бомбардування «Аль-Джазіри» американський танк обстріляв багдадський готель «Палестина», що був базою для більшості іноземних журналістів. Громадянин України та журналіст «Reuter» Тарас Процюк був вбитий, а іспанський оператор Хосе Куосо («Telecinco») дістав поранення та помер під час операції.

27 липня того ж року кореспондент «Japan Press» Кадзутака Сато був повалений американськими військовими на землю та побитий ногами. Журналістка Міка Ямамото, яка супроводжувала Сато, розповіла, що ними знімався сюжет про шкоду цивільному населенню від дій США в багдадському районі Мантур. Але в них відібрали камери та затримали десь на годину без пояснень [[iii]].

Виправдання з боку коаліціянтів не витримують критики. Стосовно випадку з обстрілом «Палестини»  військове командування стверджувало, що отримало дані про те, що в готелі знаходяться снайпери, і танк відкрив вогонь у відповідь на постріл, що був зроблений звідти. Однак британський журналіст Девід Чатер, який був свідком події, стверджує протилежне: «Я не чув жодного пострілу, що пролунав би звідки–небудь поблизу, і точно ні з готелю. Вони повинні були бачити нас, вони бачили нас, ми бачили їх… це точно не була помилка, вони знали, що ми були там» [[iv]].

Його підтримав французький кореспондент Жан-Поль Марі («Le Nouvel Observateur»), який зазначив, що пострілом з танку був вдало знищений зручний спостережний пункт – балкон, з якого відкривався гарний вид на берег річки, міст, а також жорстоку сутичку, що відбувалася там зранку. За висловом журналіста, це була не помилка, а «ще одна брудна брехня» [[v]].

Міністерства закордонних справ Іспанії та України звернулись до Сполучених Штатів з вимогою проведення розслідування. Колін Пауелл у відповідь на запит заявив, що стрільба по готелю «Палестина» виправдана, оскільки велася у відповідь на відкритий вогонь і є, таким чином, самообороною. Але організація «Репортери без кордонів» також підкреслила, що жоден з десятків журналістів, які стали свідками трагедії, не чув ані пострілів із самого готелю, ані навіть поблизу від нього в цей час [[vi]].

Один з ветеранів американської журналістики, лауреат Пулітцеровської премії за репортажі з В’єтнаму Пітер Арнет був звільнений з телеканалу NBC за те, що дав інтерв’ю іракському телебаченню, в якому сказав що «план [по захопленню Іраку] провалився через іракський опір» [[vii]]. Спочатку керівництво каналу спробувало захистити журналіста та оприлюднило заяву, де йшлося про те, що Арнет та його команда ризикують власними життями заради того, щоб надавати телеглядачам інформацію про те, що відбувається навколо Багдаду. Також підкреслювалося, що висловлені ним зауваження мали аналітичний характер і нічого більше [[viii]]. Але незабаром керівництво каналу змінило свою позицію та звільнило журналіста. «Це стало результатом безпрецедентного тиску на канал з боку рекламодавців, які пригрозили розірвати контракти з NBC, якщо «непатріотичний» журналіст не буде негайно звільнений» [[ix]].

Таким чином, становище журналістів на цій війні було дійсно небезпечним, і найбільші загрози чекали саме на тих, хто не мав статусу «прикріпленого». Але існує також питання, чи відрізнялась якість матеріалів «прикріплених» та незалежних журналістів.

Думки дослідників щодо нової практики розійшлися. Наприклад шведські вчені Ларс В. Норд та Джаспер Стромбек зазначають, що після В’єтнамської війни діяльність ЗМІ все більш жорстко регламентується. Журналісти вимушені відвідувати жорстко керовані прес-конференції далеко від місць бойових дій, або приєднуватись до добре організованих поїздок на лінію фронту. Ірак в якійсь мірі став виключенням, запропонувавши систему «прикріплених журналістів», що, на думку авторів, дало їм більшу свободу в «написанні новин» та можливість самим бути свідками подій. З іншого боку, автори зазначають, що це може призвести до того, що журналісти ідентифікуватимуть себе з американськими або британськими військами, до яких «прикріплені» і тим самим журналістика стає менш незалежною [[x]].

Група дослідників з університету Джорджа Вашингтона (США) також приділила увагу цій проблемі. Вони визнають, що багато медіа-критиків висловлювали побоювання, що «прикріплені» журналісти можуть зазнати впливу чогось на кшталт «стокгольмського синдрому» і підлесливо висвітлювати військові зусилля США. Але вчені кажуть, що не знайшли фактів, що свідчили б на корись такого припущення. Порівнюючи оцінки тону «прикріплених» і «неприкріплених» журналістів, автори отримали порівняні цифри – 91% нейтральних повідомлень, 9% позитивних серед «прикріплених» та відповідно 91,2% і 5,6% у «неприкріплених» журналістів. Правда, що стосується вибору тем, тут показники інші: «прикріплені» журналісти зазвичай не говорять про жертви серед цивільних осіб (3,6% проти 7,1% у «неприкріплених»), про реконструкцію Іраку (1,1% та 8,4% у відповідних категоріях), а особливо про поранених іракців (9,9% проти 36,4%) [[xi]].

Інша група вчених, до якої увійшли професор Університету Арізони Майкл Пфау, аспірант Університету Оклахоми Майкл Хей та декілька студентів, навпаки, в результаті власного дослідження дійшла висновку, що є досить велика різниця між тоном «прикріплених» та «неприкріплених» журналістів. На відміну від попереднього дослідження, ними аналізувалися друковані ЗМІ - Washington Post, New York Times, Los Angeles Times, and Chicago Tribune. При цьому проведене професором Пфау у 2004 році дослідження робіт «прикріплених» та «неприкріплених» журналістів на телебаченні також показало різницю між ними: тон у журналістів, що перебували разом з військовими, був більш сприятливим до них. Очікувалося, що дослідження друкованих ЗМІ підтвердить тенденцію, що і сталося.

«Знайомство репортера з військами, діяльність яких він освітлює, може вести до упередженості. Репортери залежні від військ – через їжу, транспортування, фізичну безпеку»[[xii]]. Почуття взаємної довіри та симпатії, що неминуче виникали, не могли, на думку дослідників, не перешкоджати об’єктивному висвітленню подій. І дійсно, практика показала, що виникнення міжособистих стосунків в умовах спільного проживання, харчування, спільного переживання небезпеки під час обстрілів є неминучим. Журналісти надавали солдатам власні супутникові телефони, щоб ті могли зателефонувати додому… Як наслідок, журналісти більше довіряли інформації, отриманій від військових, і тон матеріалів був більш позитивний.

Крім того, пан Пфау доходить висновку, що практика «прикріплення» веде до зростання кількості «епізодичних» матеріалів в друкованих ЗМІ. Епізодичне формування сюжетів на відміну від тематичного прив’язане до конкретної події і привертає увагу читача/глядача до долі конкретних особистостей замість долі суспільства. Епізодичними є більшість телевізійних матеріалів. Тематичне формування розглядає питання в більш загальному чи абстрактному контексті і створює, таким чином, більш повну картину подій[[xiii]].

Таким чином, можна зробити висновок, що прикріплення журналістів до військових підрозділів негативно впливає на точність та неупередженість їх матеріалів, хоча й надає деякі переваги за рахунок можливості «зсередини» подивитись на дію військової машини. Вкупі з перманентними порушеннями прав журналістів ворогуючими сторонами це робить збір інформації в Іраку надзвичайно складним та небезпечним. У 2006 році, за даними Комітету захисту журналістів, кількість загиблих в Іраку журналістів досягла 71 особи, що є на сьогодні найвищим показником: у Другій світовій війні загинули 68 журналістів, у В’єтнамі – 66, на Балканах – 36, в Афганістані – 9 [[xiv]]. Все вищезгадане сприяє викривленню в ЗМІ інформації про іракський конфлікт.

Стосовно реалізації принципів свободи слова та незалежності ЗМІ в постіндустріальних країнах завжди існували серйозні сумніви внаслідок панування в цій царині великих гаманців. Світовий медіа-ринок має один із найбільших індексів концентрації. На даному етапі світовий медіа-простір фактично монополізований десятьма потужними транснаціональними корпораціями, які мають тісні зв’язки з іншими секторами світової економіки – передовсім у сфері високих технологій. Медіаконгломерати Time Warner (штаб-квартира у США, $44.70 млрд. прибутку у 2006 р.), Disney (США, $35.3 млрд. прибутку у 2006 р.), News Corporation (США, $25.327 за першу половину 2006), CBS (США, $14.5 млрд. у 2005), Viacom (США, $9.61 млрд. у 2005), General Electric з її NBC Universal (США, загальний прибуток по конгломерату $163.39 млрд. у 2006); Sony (Японія, $63.980 у 2006), Vivendi (Франція, €20.044 млрд. у 2006), Lagardère (Франція, понад €10 млрд. у 2005), Bertelsmann (Німеччина, €17.89 млрд. у 2005) утримують не менш як 95% світового легального медіа ринку [[xv]].

Тісне сполучення західних ЗМІ, ТНК та держав є очевидним у дзеркалі іракської війни. В це важко повірити, але це факт, що кожна редакторська стаття 175 газет, якими володіє голова News Corporation Руперт Мердок, товкла ту ж саму мантру на захист війни в Іраку. Цей приклад, за умовиводом Р.Бару, з яким важко не погодитися, свідчить, що «відносини між державами та медіа стають навіть більш небезпечними, якщо ці обидві грають в одну гру, що невипадково, та дотримуються однієї ідеологічної позиції» [[xvi]].

Через монополізовані західні ЗМІ та підкуплені видіння й радіо/телекомпанії в третьому світі про іракську війну часто-густо розповсюджується інформаційний продукт, створений американськими військовими пропагандистами спеціальних підрозділів Пентагону, як, наприклад, медіа-центру Форт Брег у Файетвіллі, Північна Кароліна, чи підрядника Білого Дому у веденні психологічних операцій «Лінкольн груп» та інших воєнних та комерційних структур-месиджмейкерів, які остерігаються ідентифікувати свою роль, але все ж таки про неї стає відомо громадськості, і навіть відбуваються відомчі розслідування й слухання, котрі, втім, закінчуються нічим [[xvii]].   

Феномен «прикріплених журналістів», на нашу думку, є черговим кроком в ланцюзі ініційованих та фінансованих американською адміністрацією у згоді з медіаконцернами заходів та явищ з ведення широкомасштабної інформаційно-психологічної війни заради захисту іміджу США, який останніми роками сильно потьмянів внаслідок однобічно егоїстичних та бундючно-агресивних дій єдиної наддержави на світовій арені. Подібні заходи в змозі надати лише тимчасові переваги, бо, набравши невідворотно широкий розголос й отримавши чергову порцію нищівної критики як засоби гноблення свободи преси, вони в середньостроковій перспективі лише погіршуватимуть ситуацію з державним брендінгом США в світі.  

Summary

A new tool for muzzling journalists invented by the US authorities is discussed. The principles of democracy require that the press should remain objective and exigent in its coverage both in peacetime and in wartime. More than 800 correspondents (from around 3,000) who were embedded with coalition troops during the warfare-2003 were restricted in their watchdog abilities.

Резюме