Нові та «нові старі» західні й прозахідні медіа-імперії за своєю сутністю є гіперкомерціалізованими утвореннями, що, за словами того ж автора, виступають «необхідним каналом поєднання інтересів транснаціональних корпорацій інших сфер по всьому світу». На початку століття 3/4 світових витрат на рекламу вже осідали в кишенях лише двадцяти медіа-компаній»[8], зараз кількість провідних кампаній зменшилася, натомість частка пирога, про яку йдеться, значно збільшилася. Діяльність цих компаній, така як злиття та поглинання, забезпечується невеликою кількістю найбільш потужних транснаціональних банків, як наприклад Morgan Stanley та Goldman Sachs. Таким чином, неоліберальна глобалізація сприяє поглибленню зв’язків інтересів окремих капіталів, що впливає на створення, за термінологію А. Грамші, єдиного «історичного блоку», що відтворює та розповсюджує пануючий ідеологічний консенсус щодо сутності політичних, соціальних та економічних питань. І якщо кілька конгломератів домінують на ринку, в нашому випадку – на ринку різноманітної інформації, – питання вже навіть не в тому, чи презентують вони розмаїття думок, а чи надають вони інформацію, яка може зашкодити їх іміджу чи прибуткам їхніх рекламодавців (що перетворюється на питання майже риторичне), і, в решті-решт, чи зацікавлені вони, окрім розповсюдження комерційно-розважальних наживок, транслювати бодай якісь думки?!

Ідеологічний характер сучасних монополізованих медіа визначається двома чинниками – гіперкомерціалізованою спрямованістю та використанням пануючих репрезентацій суспільного життя. У першому випадку  ідеологічний вплив найчастіше носить прихований характер. Маркетингове насилля та нав’язування розважальних продуктів комерційного походження створює певні ціннісні установки, які зводяться до утилітарних, адаптаційних, консюмерістських схем поведінки та світобачення. Це відбувається шляхом використання певних механізмів «означення» та «оформлення» інформації, які притаманні саме аудіовізуальним засобам комунікації. Важливим фактором ідеологічного впливу є орієнтація на той зміст, який має другорядне значення та замовчування дійсних причин соціальних проблем.

Другий чинник стосується використання певної системи репрезентації та інтерпретації реальних  фактів та подій. Слід зазначити, що в умовах транснаціоналізації ЗМІ формуються загально поширені схеми «осмислення» та «висвітлення», які базуються на розповсюджених та заідеологізованих уявленнях про суспільні відносини та світові процеси. У висвітленні політичних процесів домінує ліберальна ідеологія із її пропагандою західної ліберально-демократичної моделі та євроцентристським бачення суспільного розвитку. Економічні проблеми найчастіше розглядаються через призму «ринкового фундаменталізму» та неоліберальної риторики. Культурна складова сучасних монополізованих ЗМІ також підпорядкована принципам «ринкової економіки», що призводить до фактичної деградації цього напрямку комунікації разом із аудиторією, що її споживає.  

Цей чинник підсилюється поточними тенденціями у розвитку сучасної медіаіндустрії, які полягають в наступному. Перед викликом Інтернету, який відвойовує аудиторію в друкованих ЗМІ та телебачення, відбувається все більшу аудиторію (вже зараз користувачами Інтернету є, наприклад, понад половини американців, японців та західноєвропейців, а в 2010 р. відсоток сягне 64[2]), ці медії вдаються до розповсюдження т.зв. «практичних новин», скорочуючи обсяг міжнародної інформації, та зближення т.зв. «якісної періодики» (тобто такої, яка вважається респектабельною і має певну аналітичну складову) з бульварною пресою за рахунок все більшої розважальності та «скандалізації»[10].

Сила ідеологічного впливу медіа-корпорацій стоїть у прямій залежності щодо їх комунікаційних можливостей для, за влучним визначенням Е. Хермана та Н. Хомського, «виробництва згоди» у суспільстві. Відсутність офіційної цензури в рамках формальної демократії не означає, що не існує взагалі ніякої цензури[11]. «Контент», що постачається споживачу ЗМІ, проходить через розгалужену мережу фільтрів, таких як ринковий стан компанії, особова позиція власників, політичні уподобання та загальна ідеологічна спрямованість, яку, як правило, важко локалізувати. Наприклад, як вказують ті ж автори, в Сполучених Штатах таким «метафільтром» була загальна «антикомуністична» позиція влади та крупного капіталу.

Посилення впливу транснаціональних корпорацій на визначення напрямків зовнішньої політики західних держав та у свою чергу їх визначальна роль у захисті міжнародних інтересів капіталу від можливих «антидемократичних» диспозицій у країнах третього світу, посилює зв'язок між «громадянським суспільством» та західними державами. Цей феномен існував завжди, але в епоху транснаціоналізації світової економіки, він набув небаченого досі розмаху. Важливим для розуміння консолідації ключових західних ЗМІ навколо політики їх урядів є концепція «структурної кризи політики», запропонована І. Месарошем. Месарош розуміє під цим поняттям існування інституціоналізованого політичного консенсусу, що виражається в нівелюванні різниці між ключовими партіями та політичними діячами у визначальних напрямах суспільного розвитку[12]. «Структурна криза політики» є результатом монополізації державного апарату представниками крупних транснаціональних корпорацій та фінансового капіталу, чиї інтереси пов’язані з неоліберальними реформами. Вочевидь,  таке положення справ реплікується в ЗМІ, які ретранслюють цю єдність еліти та поширюють консенсус на все суспільство.

Тісне сполучення західних ЗМІ, ТНК та держав є очевидним, якщо звернутися хоча б до нещодавніх подій у світовій політиці. В це важко повірити, але це факт, що «кожна редакторська стаття 175 газет, якими володіє голова News Corporation Руперт Мердок, товкла ту ж саму мантру у захист війни в Іраку»[13]. Як вказує Р.Бару, «відносини між державами та медіа стають навіть більш небезпечними, якщо ці обидві грають в одну гру, що невипадково, та дотримуються однієї ідеологічної позиції»[14]. Так наприклад, Мердок є проізраільскі налаштованим, правим ідеологом, що підтримує західну агресивну політику в країнах третього світу. Таким чином, невипадково, що медіаімперія Мердока є рупором тих економічних та політичних диспозицій, що характеризують його соціальну позицію, а споживачі його продукції схильні до значної недооцінки подій в Іраку[15].

Подібна єдність західних ЗМІ є характерною у тих питаннях, що стосуються нагальних потреб та інтересів політики «ядра» капіталістичної системи. Це обходиться іранської, північно-корейської проблеми, демонізації політичних діячів, держав, рухів, що знаходяться на іншому березі «вашингтонського консенсусу». Проведенню будь-яких військових кампаній та здійсненню інших радикальних кроків завжди передувало «виробництво згоди», що відбувалося завдяки фальсифікації фактичних даних, демонізації країни-жертви та її лідерів, використанню відвертих ідеологічних штампів, таких як «війна цивілізацій», «міжнародний тероризм», «країни-ізгої», «ісламській фашизм», «тоталітаризм» тощо. Через панування медіаімперій у світовому медійному просторі, ті, кого стигматизують, не мають можливості виступати із спростуванням хибної та упередженої інформації. В цьому зв’язку повчальним є приклад роздутої з порожнього місця історії із виступом президента Ірану М.Ахмадінежада, в якій він нібито закликав «стерти Ізраїль з мапи світу». Насправді, як підтверджує стенограма його виступу, він казав про те, що «режим, що окупує Єрусалим має бути скинутий»[16].  Незважаючи на явне затьмарення змісту його висловлювання, ця вигадана фраза розійшлася по всім світовим ЗМІ, що було ефективно застосовано для підігрівання антиіранських настроїв у західного пересічного громадянина. Приклади нещодавніх пропагандистських заходів західних ЗМІ можуть бути продовжені нескінченно. Всі вони вказують на те, що плюралізм та свобода висловлювання, які зазвичай приписуються ЗМІ «демократичного Заходу» є щонайменше перебільшенням. У питаннях, що визначають ключові інтереси західних держав голоси монополізованих ЗМІ звучать в унісон. Ті, хто протестують проти «мейнстрімовської» точки зору, завжди залишаються непочутими. Таким чином, формальність «вільного статусу» ЗМІ – це лише «помилка інтерпретації», яку дозволяє собі лібералізм, відокремлюючи публічну сферу від приватної.

Ідеологічна репрезентація реальності та пропаганда проникає в будь-які продукти, що мають справу з мовою та візуальними образами. Роль мови, як маніпулятора свідомістю, постійно зростає, погрожуючи перестрибнути відмітку «1984». Як і у часи «холодної війни», роль важкої артилерії у цих питаннях бере на себе кіноіндустрія. Змінюються лише об’єкти ідеологічного викривлення, але їх зміст та спрямованість залишаються тими ж самими. У наш час головні ідеологічні фантазії Голівуду центруються навколо ісламської та терористичної загрози. Продовжується давня традиція демонізації певних народів та країн. Серед нещодавніх прикладів подібної «розважальної пропаганди» слід відзначити фільм «300 спартанців», в якому зображуються події, пов’язані із війною  давньогрецьких держав проти Персії (Ірану). У фільмі реалізована стандартна ліберальна дихотомія «свобода-тиранія», в якій зрозуміло, хто поставлений на друге місце. Канський фестиваль 2007 року також відзначився показом «резонансного фільму» про вбивство колишнього співробітника ФСБ А. Литвиненка, в якому глядачі дізналися про «путінську диктатуру» та «криваві спецслужби», яких так завзято заздалегідь звинувачують західні ЗМІ у цьому злочині.

Не вдаючись в інші прояви означених вище тенденцій, треба зауважити, що монополізовані світові медіа перетворюються, або вже перетворилися, у масштабну машину «фабрикації змісту», яка розростається за межі національних держав та поглинає увесь світовий медійний простір. Створення нових комунікаційних технологій дозволяє забезпечувати небачену досі інтенсивність та частоту ідеологічного потоку, що ллється на голови пересічних громадян. Навіть за наявності чинника інтерактивності, який дещо пом’якшує ситуацію, ще ніколи не існувала така потужна модель нав’язування консенсусу та легітимації існуючого суспільного ладу, як зараз.